Кров Рудани
Це було давно, і чи це правда, важко вже сказати. У серці глибоких печер Дубової Балки мешкала наймудріша жінка Терпелиха. У неї була донька Рудана, найкрасивіша серед усіх в племені. Стан тонкий, очі блакитні, мов небо, брови чорні. Мала вона ласкаву вдачу, і любили її всі у племені. Та Рудана закохалася в найсильнішого та найгарнішого хлопця. Здовж років плем’я щасливо і гармонійно жило, але одного літа сталася засуха. Полювання стало все важчим, а здобичі ставало все менше.
Матері пригортали голодних дітей, а мисливці щоразу приносили все менше здобичі. Одного разу повернулися вони геть з порожніми руками, і лише хлопець крадькома приніс козу Рудані і сказав, що молодим треба вести своє життя самостійно та думати лише про себе.
Рудана не розуміла його слова і вимагала від нього поділитися козою зі всім племенем.
— Як ти смієш! Хіба ти не бачиш, як голодують діти? Якщо ти кохаєш мене, іди і розділи козу з усім племенем!
Хлопець виконав її прохання і відніс тушу людям племені, гордовито піднявши голову, сповнений пихи, адже він — рятівник, єдиний приніс здобич. Та люди були щасливі отримати їжу, а тому не помічали цього.
Але незабаром наступила страшна гроза, і всі в племені вирішили звернутися до наймудрішої жінки. Вона сказала: “У наших предків було завдання годувати себе своєю працею, а не просто брати з природи. Тепер небо гнівається на нас, і хтось з молодих повинен віддати свою красу, своє палке кохання і любов до людей.”
Усі очі звернулися до хлопця, який сховався від цієї відповідальності, а Рудана відчувала сором за нього. Врешті-решт вона сказала: “Я віддам своє життя за вас, люди мого племені!”
Наймудріша жінка дивилася на свою доньку і запам’ятовувала її образ, поцілувала її на прощання. Потім вони одягли Рудану в найкращі одежі і вивели на високу скелю.
У сяйві блискавок виднівся образ прекрасної і гордовитої дівчини. Рудана востаннє дивилася на місце, де вона виростила, і на людей, яких вона любила, окрім того хлопця, якого більше не існувало для племені.
Після того, як блискавиця прорізало небо з краю до краю, нікого не було на скелі, окрім старої жінки та юнака, який можливо хотів побачити Рудану ще раз або, можливо,…
Наступний день настав тихий. Знову з’явились птахи, зайці, і трава потягнулася до сонця. Нічна трагедія здавалася далекою. Але ніхто більше не бачив ні Рудану, ні юнака. Лише текли дві річки: червона, як кров, Саксагань, і каламутний Інгулець.
І ще з-під зламаних бурею дерев з’явилися скелі, де кров Рудани обернулася нашим багатством — залізною рудою.
Також в 50-ті в Чорногорці було записано інший варіант легенди:
Сльози Рудани
В ковилевому степу жили брат і сестра, Інгулець і Саксагань, діти бога Симаргла. Їхнім домом була невелика кам’яна хижа, а Інгулець проводив свій час на полюванні та риболовлі, насолоджуючись миром та спокоєм. Все у них було добре.
Але одного дня, під час полювання, Інгулець зустрів дівчину надзвичайної краси, і його серце вразив її погляд. Цією дівчиною була Рудана, донька бога страшного підземного царства Велеса. Рудана також закохалася в юнака, але боялася гніву свого батька, який суворо забороняв їй залишати підземне царство, тож вона втекла у печери.
Саксагань довго чекала на повернення брата і, коли той повернувся, вона відчула його втому та смуток. Він не мав бажання ні їсти, ні пити. Повідомив сестрі про свою закоханість і боязнь, що Велес не дозволить їхньому союзу.
Інгулець вирішив втекти разом з Руданою, але перед цим він хотів переконатися, чи по-справжньому вони кохають одне одного. Він і його сестра підготували припаси та спорядження, і він спустився у підземне царство.
Минуло кілька днів як він блукав у підземеллі, і довелося стикнутися з труднощами, адже їжі та трави для факелів йому не вистачало, тож він вже блукав у темряві наосліп. Та, напевне, відчула Рудана як блукає її коханий десь поруч, і вирушила йому назустріч. Знайшла вона його легко, адже хто знає ці підземелля краще за доньку підземного божества?
Знайшовши Інгульця в глибинах підземелля, Рудана освітлювала їм шлях своїми закоханими очима. Вони разом блукали підземеллями, і Рудана розказала як втікала з підземного царства, щоб дивитися на Інгульця під час полювання.
Вони вирішили втекти разом, і Рудана привела з батьківської конюшні золотогривих коней. На них вони мчали швидше вітру. Вибравшись з підземелля, вони узяли разом з собою Саксагань і втрьох гайнули світ за очі.
Відтоді Велес вирішив, що його доньку викрали, і наказав своїм слугам впіймати викрадачів. Не знали Інгулець з Руданою, що якби вони пересіли на звичайних коней, все було б добре. Але золотогривих коней чути у підземному царстві.
Вдень слуги підземного царства не могли виходити на поверхню, але ніч згубила закоханих. Коли Інгулець, Рудана і Саксагань зупинились, щоб відпочити, слуги Велеса вийшли і зловили їх.
Велес зрадів і вирішив покарати тих, кого вважав злодіями, а з доньки більше ніколи не спускати очей. Відправив Рудану у найтемніші та найдальші закутки підземного царства, які вона ще не знала. А Інгульця і Саксагань він звелів прикувати до скали та зробити їм невеликі надрізи на тілі, щоб вони повільно стікали кров’ю.
Так зі струмочків їхньої крові з’явилися дві річки. Не існують ніяких русалок, про яких розповідають легенди, насправді це — Рудана, яка над ночами виходила з підземного царства, щоб омитися то в Інгульці, то в Саксагані. Її сльози, змішані з кров’ю її коханого і його сестри, перетворилися на залізну руду. А на світанку Рудана завжди поверталася у підземелля, щоб знову оплакувати своє втрачене кохання.
Авторка малюнку Hinklik (Гуллівер)
Попри різні сюжети, ці легенди мають багато спільних рис. Обидві розповідають історії кохання, яке зазнало випробувань та жертви, та змінило світ героїв, а центральними символами є кров та річки Саксагань і Інгулець. Ці легенди підкреслюють важливість вірності для місцевих людей, а також значення для народу річок та залізної руди. Саме від них століттями залежало життя населення Кривого Рогу та околиць. Обидві історії несуть у собі сумну двоїстість: особиста трагедія героїв призводить до багатства та щастя для наступних поколінь.
Можливо, в цьому є цинізм наших предків, а, можливо й зерно істини, якому варто повчитися: варто дбати не лише про своє щастя, але й про добробут цілої спільноти.
Легенду відшукала та переповіла Ліза Маслова
