“Про найдавніший людський той Непослух та древа Забороненго плід…” є дуже цікава книга, а саме поема, що вперше була видана у 1667 році — “Утрачений рай” Джона Мілтона. А звідки ви думали взявся драматичний вираз Paradise Lost, який вистрибує то в музиці, то деінде, висловлюючи людську печаль за досконалим міфічним домом?

Про сюжет

“Утрачений рай” розповідає бунт Сатани проти Бога та його успішний план спокушання перших людей. Той момент, коли ви знаєте чим все закінчиться, але спойлери не заважатимуть вам насолоджуватись твором. Усе ж таки це поема і її читання дарує уяві надзвичайно глибокі та барвисті видіння.

А друга причина, яка зберігає інтерес до сюжету — це багатогранність роздумів, які обрамляють події. Автор та персонажі розмірковують немало, часто повторюючи вже сказане в різних місцях твору. Вільна воля, свобода, провидіння, гординя, (не)можливість осягнути людським розумом всесвіт — якраз такі теми де чорт ногу зломить, але ми все одно хочемо наблизитись до істини. Не обов’язково з усім погоджуватися, таким чином ви як мінімум розширююте свій світогляд.

Епос вдається до такої сюжетної композиції, що спочатку ми бачимо середину подій, потім детальніше розкриваємо зав’язку і врешті добираємось до кульмінації та розв’язки. Тобто спочатку ви побачите ганьбу війська Сатани —його повстання з попелу та визірвання нового плану — пошуки шляхів, знайомтсво з усім Всесвітом та Раєм — скандали та інтриги, які передували гріхопадінню першолюдей — повернення до подій Громадянської війни на Небесах та розповідь про створення світу — успішне спокушання Єви — наслідкм гріхопадіння та погляд у майбутнє Землі.

Дійові особи та їхні арки

Хоч автор-оповідач не раз вривається із своїми рефлексіями, та при цьому всі персонажі мають власну точку зору на події. Наприклад Адам та Єва важливі учасники подій, тому їхні думки до, підчас а після поїдання Забороненого плоду прописані достньо глибоко щоб вийти за рамки звичайного переказу доктрини, яку ви знаєте. Бо віки зберегли лиш кістяк історії, Джон Мілтон же намагався показати всі грані їх переживань.

Найголовніше, що мабуть привертає увагу в поемі, це те, що в ній Сатана — протагоніст, а Бог — антагоніст. Хоча обидва по класиці залишаються лиходієм та героєм відповідно.

Персонаж Сатана “Утраченого раю” мене здивував. По-перше, він зображений як чудовий лідер для своєї армії падших ангелів, а по-друге в поемі багато його внутрішніх монологів — глибоких та цікавих. Якщо почитати експертні думки, то в основному звертається увага на оспівування прагнення Сатани до свободи проти Бога, якого він називає Тираном. Мені ж, як звичайні читачці, більше врізалось в пам’ять те, як свідомо-несвідомо Сатана розуміє свою безвихідь. Бо поставши проти Всемогутнього, він всеодно рано чи пізно він програє. Моментом екс-Люцифер задумується а може все кинути й прийти благати прощення, але гордість йому не довзоляє. Згодом Сатана стає майстром підміни понять.

Бог Отець та Бог Син в цій історії зображені як досконалі та всесвідаючі, одночасно справедливі та милосердні. Багато читачів, вбачають в них жорстокість, адже “Як всемогутні могли допустити непослух і такі страждання для людства в майбутньому?”. Проте на ці питання є достатньо відповідей в самій поемі й не обов’язково бути теологом що б їх зрозуміти. По-перше, це питання вільної волі, що любов та покора ангелів та людей до Бога немає сенсу, якщо в них нема вибору, інакше це просто рабство. Любов — це завжди вибір. Й по-друге, Мілтонові рядки цілком согласуються із відомою концепцєю “благословенної вини”. Вона передбачає, що від самого початку Творцеві було відомо що станеться, але він все одно створив світ і знає як все погане врешті-решт перетворити на добре. Особливо в розділі про наслідки гріхопадіння, говориться що згодом буде і відкуплення, і ще кращий світ, де Небеса та Земля зільються воєдино.

Від головних персонажів не відстають і другорядні. У них немає своїх особливих драматичних арок, та їх образи та вчинки варті найкращих кадрів в мабутній анімаційній екранізації про яку я мрію. Це і відважний ангел Абдиїл, величні архангели Гавриїл, Михаїл та Гавриїл зі своїми підлеглими. Не менш яскраво описані демонські князі та дочка Сатани — Гріховність, і його син-внук — Смерть.

Для кого книга?

Поема вміщає в собі притаманний своєму часу бережливість та пафос. Можливо й автор, і читачі сприймали її як за щось більше ніж просто за художній твір. Можливо за арт-терапію, можливо за молитву.

В примітках ви можете знайти багато пояснень на тему кого, які історичні події та суспільні тенденції XVII століття тут зашифроні. Проте навіть якщо ви приступите до читання як сліпа вівця, позаісторичність не зіпсує вам драми та вражень. Можливо так і буде краще, адже ви сприймете поему самостійно а не так, як диктують критики.

Не читайте цю поему, якщо ви або затятий “вірянин” атеїзму та противник всього релігійного, або ж якщо навпаки і художні інтерпретації релігійних тем вас бісять. Чому ж я написала іменник вірянин у лапках? Можливо тому, що той, хто дійсно має стійку позицію, то ніякі художні твори його не зіб’ють з обраного шляху.

Читайте “Утрачений рай”, якщо ви радієте красивим мистецьким роботам на тему вигнення з Раю, а це базовий міф для для нашої частини планети. Читайте цю поему, якщо вам до смаку театральність, естетика безмежного Всесвіту та епічні описи божественних та демонічних сил. Мені сподобалось все, але найбільше — сцени війни на Небесах. Автор намагався передати читачам те, що апріорі настільки величне, що людина не може собі уявити.

Якщо уявити більш сучасні адаптації “Утраченого раю” то якби це була книжка, то невелика. Подій не так уже й багато, але у прозі без розлогих описів вона б втратила всі свої м’язи та соки. Якби ж “Утрачений рай” став екранізацією, то це була б одна з най більш епічних, символічних, відвертих, страшних, сліпучобожественних та космічних анімацій всіх часів та народів.

Примітка до українського видання

Трішки трапляються недогляди в редакції, як от не збігається короткий виклад із змістом розділу, або ж моментом короткий виклад звучав мов його забули відредагувати від насмішкувато-жартівливого тону. Є розділ з примітками. Використано гравюри Густава Дюре. Папір та формат достойно величні.

Український переклад неймовірний, саме так кажуть коли читаєш — і здається мов так й було в оригіналі, не відчуваєш дискомфорту “тут не клеїться, бо це переклад”. Використано багато красивих слів, що відповідають духу твору. Хай вас не засмучує, що епічна поема XVII століття, котра має не менший вплив на європейську християнську культуру аніж “Божественна комедія” була вперше видана українською тільки нещодавно, в 2019 році. Адже по-перше, переклад такої великої та складної поезії — титанічна робота. Перекладач Олександр Жомнір працював над нею все життя. А по-друге, якщо порівняти за часом появи та наявністю з іншими епосами, то це все таки велике досягнення. Спасибі перекладацькій музі й за те. Нехай вона росте та розвивається.

***