На обкладинці “Вдовички” тільки двоє людей, але завдяки цікавій перспективі глядач наче стає частиною дії просто серед головних героїв. Погодьтесь, вельми загадково. Так що приготував автор для тих, хто таки вирішить почитати цей містично-гумористичний трилер?

Трішки контексту

Кожна новинка від Ігоря Баранька – справжнє свято для поціновувачів мистецтва мальописів. Тим паче, що кількість його саме українських видань можна без перебільшень порахувати на пальцях. Так уже склалося, що значну більшість своїх робіт Баранько випускав у Європі, адже в Україні 90-х комікси були не надто перспективною чи то пак прибутковою справою. Окремі роботи, такі як “Максим Оса” і “Орда”, звісно, “поверталися” на свою батьківщину, але й їхній шлях сюди був доволі довгим і тернистим (той же “Оса” виходив спочатку російською).

Про культовість його творів годі й казати. Якщо років 5-7 тому хтось просив порадити якісь хороші українські мальописи, з великою ймовірністю відповідали саме “Максим Оса”. Мовляв, “оце клас, хотілося б побільше такого серед наших”. Звісно, зараз ситуація змінюється. Поступово виходять нові якісні твори та й культура загалом розвивається, однак серед усього цього комікси Ігоря Баранька не перестають бути чимось унікальним.

Звісно, і “Вдовичка” не є виключенням. Хоча ні, насправді є, але в дуже позитивному значенні. “Вдовичка” – це перший мальопис Баранька, який одразу орієнтований на Україну та український ринок. Як каже сам автор, це “Максим Оса”, тільки з фантастикою.

Про що історія?

Мандрівний філософ Ігнатій Рибокінь навідується до хутора Вчорайшого, де стає свідком загадкових подій, із якими йому тепер кортить розібратися. Варто одразу попередити, що це лише перша частина, яких загалом заплановано ніби як 4. Історія тільки-тільки розпочинається та звісно ж обривається на найцікавішому місці.

Проте, це хоча й незакінчена, але досить насичена подорож з великим потенціалом. За 50 сторінок встигаєш і познайомитися з персонажами, і стати свідком хвацько поставлених сцен боїв, і усміхнутися з кумедних діалогів, і зацікавитися загадками цієї дивної місцини. Словом, перший том не достатньо повний, щоб сприймати його як повноцінну історію, чи отримати від нього ефект “вау!”, але більш ніж самобутній, щоб гарно провести час і не позабувати усе до виходу наступного. Тим паче, що буквально на останній сторінці автор звертається до читачів з обіцянкою, що робота над другим томом уже йде.

Про малюнок

Ну тут і не треба багато розписувати. Єдине, що може викликати питання з технічної точки зору – це панелі. Доволі часто вони або повністю, або частково не обмежені рамками, що в електронному форматі виглядає класно, але коли перед тобою розгорнуті дві сторінки, то плавність переходу між ними дещо втрачається. Окрім цього моменту, якщо ви вже знайомі з творчістю Баранька, то знаєте, чого очікувати, але якщо ще ні, то готуйтеся до гротеску та еротики, чудової роботи з тінями та вражаючої деталізації. Окремі сторінки можна просто сидіти і роздивлятися. Особливо приємні оку пейзажі хуторів. Видно, що в них автор вклався з любов’ю. Як влучно підмітив один з коментаторів на Goodreads, за відчуттями це немов щось середнє між уже згаданими “Максимом Осою” та “Ордою”. Від першого чорно-білий формат і козацький сеттінг, а від другого фірмовий “шаманізм” і химерний дизайн персонажів (єдине, надміру сексуалізовані форми самої вдовички можуть сподобатися не всім).

До речі, про персонажів

Вони тут дуже колоритні. Сам Рибокінь спочатку справляє враження такого авантюриста, який легко викрутиться із будь-якого шторму сухим. Воно хоча й так, але попітніти для цього все ж доводиться. Протягом усього першого тому він зазнає невдач, хоча й має при собі багаж і знань, і козацького хисту. По-суті, він досі живий тільки завдяки своїй удачі (а може й з іншої причини, яку нам ще не розкрили). Приємно радує харизматичний напарник, який з’являється десь у другій половині історії. Такий собі викручений на максимум Пацюк з “Ночі проти Різдва”. Тут і цікава господарка шинку, і дуже не проста вдовичка. Але, як на мене, найкрутішим є чоловік з носом на пів обличчя, який з’являється на двох сторінках та говорить лише дві фрази. Його навіть на попередньому огляді на сайті можна пороздивлятися. Можливо, саме він виявиться головним злочинцем?

У висновку

Маємо перспективу на круту козацьку серію (козаків мало не буває!), початок якої успішно знайомить із загальним станом речей та заінтригує у продовженні. Зрозуміло, що український читач уже, ймовірно, втомився від неповних історій, адже за останні роки ми не отримували жодної закінченої серії (передаємо співчуття усім фанатам “Серед овець”). А втім, “Вдовичка”, як би це повільно у нас не йшло, подає реальні надії. На щорічній відзнаці “Мальопис року” пригоди в хуторі Вчорайшому виграли усе, що тільки можна: від найкращої обкладинки до найкращого мальопису у великій формі (хоча самі члени журі жартували, що подумували дати коміксу першість ще й у малій). Звісно, не виключено, що стиль Баранька може сподобатися не всім, але це вже явище серед української культури мальописів, яке кожному зацікавленому варто знати в обличчя.